Польською мовою / Tekst polski
«Не без певної гордості можу зараз сказати, що те, що для багатьох зараз стає очевидним – польсько-українська співпраця, я реалізував вже 40 років тому. Я взяв на себе ініціативу припинення ворожих стосунків поміж нашими народами в ситуації, яку зараз багато кому важко буде зрозуміти».
Мар’ян Голембйовський
«Виявилося що, по обидва боки існує багато людей, які щиро прагнуть мирного порозуміння і тривалої співпраці поміж польським і українським народами. Можна тільки жалкувати, що багато з тих людей загинуло на полях битв або в комуністичних в’язницях».
Євген Штендера
Приналежність етнічних українських земель Західної України чи частини «Кресув Всходніх», як їх називають поляки, провальна політика «Санаційної» Другої Речі Посполитої у відношенні українців, а також польський терор у відповідь на провокаційну німецьку політику стали претекстом для розгортання кривавої боротьби загонів УПА не тільки з польським підпіллям, але взагалі з будь-якими проявами польської присутності на спірних землях до історичних пам’яток включно. При цьому, на жаль, дійшло до масового знищення польського цивільного населення. Для поляків символом цієї боротьби стала так звана «Волинська різанина» – масовані антипольські акції УПА проведені влітку 1943 року, в яких загинули тисячі польських цивільних осіб.
Хрест на могилі мешканців містечка Янова Долина (сучасне Базальтове), які загинули під час антипольської акції УПА 1943 р. Рівненський район Рівненської області. Українські джерела стверджують, що це була база польських партизанських загонів, польські, – що йшлося про винищення великої маси цивільних осіб
Ці акції викликали своєю чергою польський терор проти не винних у волинських подіях українців Закерзоння (Надсяння, Холмщина та Підляшшя, які знаходяться на захід від так званої лінії Керзона). У цей час укріплюється спрощений та закріплений пропагандою комуністичного часу образ бандерівця-різника. При цьому гетерогенність українського підпілля та участь в антикомуністичній боротьбі повністю ігнорується. Цей підхід у сучасних патріотичних т.з «кресових» колах Польщі є настільки сильним, що інколи польським колегам задається: ось вони ще трохи натиснуть на українців і вони зречуться тих «бандзьорів» – потужного збройного формування, яке вело бої за створення незалежної Української держави. При цьому польські колеги, відчуваючи свою «історичну рацію», як правило, зовсім не звертають увагу на наслідки такого тиску та власні «гріхи». Їм, задається, легше обтяжити взаємні стосунки звинуваченнями українців у геноциді, вимагати від них повної відмови від УПА, ніж примиритися на основі одночасного визнання кожен своїх провин. Українці, мовляв, першими розпочали, тому їм і відповідати за все.
Що ж, українські історики та громадські діячі в умовах такого тиску аж ніяк не розгубились і активно опонують тим, що різанина не взялася з голого місця, а була тісно пов’язана з політикою передвоєнної Польщі щодо українців і подіями перших воєнних років. Вони ж показують розлогу картину подібних дій з боку польських партизан. Справа виразно зайшла у глухий кут…
У той самий час мало хто з польських дослідників піднімає питання неадекватності дій польського керівництва, як закордонного уряду, так і керівництва партизанськими загонами, під час Другої світової війни на спірних територіях. І йдеться не про спроби пошуку діалогу з ОУН-івцями під час кульмінації їх антипольських акцій, що зрештою можна зрозуміти, але про їх безвідповідальні заяви тоді, коли українці все частіше такими акціями погрожували, абсолютно глухою та непримиренною позицією, яка звела нанівець аргументи тих, хто в українському середовищі різанині намагався запобігти. Замість того польські політики наказували польському населенню в умовах акцій УПА та місцевих цивільних українців героїчно гинути на місці. Ця ж політика мала замінити спроби порозуміння з українцями не тільки на Волині, але й в інших місцях українсько-польського фронту і не тільки 1943 р, але і 1945 р. Вперте стояння на своєму на думку декого має замінити будь-який діалог з українцями і зараз, в умовах коли УПА і її боротьба є невід’ємною сторінкою українських визвольних змагань у національній історичній пам’яті, яка так важлива для становлення незалежності української держави.
Глуха позиція польського уряду, що блокувала непоодинокі спроби польських підпільників домовитися з українськими повстанцями, давала необмежені можливості для найбільш радикальних діячів ОУН. Завдяки цьому вони могли змусити замовкнути будь-кого, хто б говорив про примирення. На жаль, такі явища спостерігаються у радикальних патріотичних українських та польських силах і зараз. І дійсно, якщо шляхетний уряд визнаної західними альянсами великої країни, що за допомогою тих самих союзників відродиться на всіх своїх відомих «від створення світу» польських землях, не веде перемовин з якимись там «гайдамаками-різунами», то, відповідно, і автохтони, які мають право на встановлення «диктатури нації» вступлять у рішучий бій з «окупантом», на політику якого покладуть всю відповідальність за свої дії.
Та всупереч ідеологічним позиціям та вказівкам політиків, українські та польські партизани ще під час війни все ж таки домовилися. Це викликало рішучий супротив польського керівництва, що вже у роки війни планувало використати допущену українцями жорстокість для дискредитації будь-яких майбутніх прагнень українців набути незалежність (зауважимо, що ці події використовують у своїх цілях всі внутрішні та зовнішні вороги української державності, на цьому ґрунті навіть об’єднувалися польські праві радикали та російські та українські комуністи). Ще більше вона шокувала та викликала велику тривогу у радянських керманичів. Неможливе стало можливим. Одним з найбільших досягнень такого порозуміння стала одна з наймасштабніших партизанських збройних акцій на теренах Закерзоння. У ніч з 27 на 28 травня 1946 р. об’єднані сили ВіН («Вольносць і Незавіслосць» – організація-наступниця АК) та УПА вдарили на містечко Грубешів. На тему цієї акції за роки з’явилося багато міфів та фальсифікацій. Хоча неодноразово описувався її перебіг, втім, окремі описи дуже часто сильно відрізняються один від одного, а інколи і від правди. Зважаючи на що, ми відчули потребу завітати до Грубешова. Але не тільки для того щоб відчути атмосферу цього давнього надбужанського міста, але щоб віднайти об’єкти, які були свідками тої надзвичайно важливої для обох народів події та спробувати уявити, як це було…
Грубешів впродовж століть
Для того, щоб зрозуміти контекст, в якому пробігала Грубешівська операція 1946 р., коротко ознайомимося з історією Грубешова у контексті польсько-українських стосунків. Грубешів належить до найдавніших міст Холмщини. Перші повідомлення про це місто відносяться до середини ХІІІ ст. У Галицько-Волинському літописі під датою 1255 р. з’являється згадка про князя Данила Романовича, який вполював у цих околицях багато кабанів і, дякуючи Богові, молився тут до св. Миколи, напевне, у церкві, посвяченій йому:
«Коли ж він їхав до [города] Грубешова, то убив шість вепрів: і сам ото він убив їх рогатиною три, а три — отроки його, і дав він м’яса воям на дорогу. Сам же він, помолившись святому Миколі, сказав воям своїм: «Якщо навіть будуть татари, хай не ввійде страх у серце ваше». І вони сказали: «Бог нехай буде помічником тобі. Ми сповнимо повеління твоє» (Літопис Руський).
Імовірно, ця церква стояла на узвишші понад р. Гучвою, де в 1795-1828 рр. збудували греко-католицьку церву св. Миколая (яка була певний час православною церквою, а наразі діє як костел св. Станіслава Костки). До-речі саме тут зберігається оригінал вивезеного з Сокаля (спочатку до краківського костелу бернардинів) образу Сокальської Богородиці. Увагу в околицях церкви привертає також старовинний кам’яний хрест XVIII ст.
Церква св. Миколая, наразі перетворена на костел св. Станіслава Костки, архівне фото
Церква св. Миколая, наразі є санктуарієм ікони Сокальської Богородиці, сучасне фото
Ікона Матері Божої Сокальської з санктуарію у Грубешові
Те, що на острові, оточеному рукавами Гучви, існувало давньоруське місто, підтверджується також знахідками кераміки, датованої ІХ-ХІІ ст., зробленими поблизу церкви св. Миколая. Грубешів розташовувався в найбільш давньому домені Волинської землі – на території т.з. Червенських городів, імовірно, являючи собою поруч з розташованим кілька кілометрів на схід городищем Волинь, один з найважливіших пунктів на торговому шляху з Русі до Завихосту – так званої Лядської брами (див. Бастіони русько-польського прикордоння – Завихост і Сандомир) і далі до Кракова (див. Краків для українця. Частина 1. В глибині віків: найдавніші пам’ятки-ХVIII ст.). Ще більше значення Грубешів отримав після знищення 1240 р. Волиня татарами. Під пануванням галицько-волинських князів місто знаходилося до початку XIV ст. Остаточно Польща приєднала його в кінці XIV ст. В 1400 р. Владислав Ягайло надав місту магдебурзьке право. Розвиток міста гальмували татарські напади, втім, завдяки прихильності польської влади та привілеям місто відроджувалося. Ян Длугош в своїх Хроніках називав Грубешів містом більш рухливим та багатолюдним за центр регіону – Холм.
На місці існуючого з XIII ст. городища (про яке бракує будь-якої інформації) було збудовано замок старости (локалізований тут), який був досить репрезентативний, бо пам’ятає візити монархів. Тут неодноразово бував Владислав Ягайло. Під містечком відбулася вирішальна битва між ним та Свидригайлом, який претендував на Галичину та Поділля. Битва закінчилася поразкою Свидригайла. 1450 р. Казимир Ягеллончик, допомагаючи розвитку міста, наказав усім, хто мандрував з Русі в Малопольщу, Сілезію чи Великопольщу вибирати дорогу через Грубешів. У XVII ст. в містечку існували три церкви та три костели. Замок був оточений валами та ровами та мав дві брами. Староство Грубешівське було ласим шматочком для шляхтичів. 1588 р. його прийняв майбутній польський полководець Станіслав Жолкевський, відомий не тільки перемогами над москалями і турками, але і сумнозвісною різаниною українських повстанців на р. Сулі біля Солониці. По Жолкевському Грубешовом володів польський король Владислав IV Ваза. Під час підготовки війни з Туреччиною тут було накопичено значні сили, що вичерпало ресурси міста. Хвиля визвольної війни Б. Хмельницького докотилася до Грубешова, зважаючи на що був дощенту зруйновний грубешівський замок.
Грубешівський замок. Ескіз В. Зіна за результатами проведених ним розкопок
Потім місто палили шведи і війська Юрія Ракоці (разом з корпусом київського полковника Антіна Ждановича) під час потопу. Після захоплення Кам’янця-Подільського турками під Грубешовом в околицях Татарської гори Ян Собеський розбив татар. На початку XVIII ст. містечко зазнало руйнувань під час Північної війни. Необхідно зазначити, що на мапах XVII-XVIII ст. до 1802 р. місто носило назву Рубешів (Rubieszów). Внаслідок першого поділу Польщі Грубешів опинився під австрійським пануванням, під яким перебував до 1809 р., коли відійшов до російської імперії. Місцеві українці брали участь у січневому повстанні 1863 р. У 1915 р. під час Першої світової війни православне українське населення було примусово евакуйоване в глиб Росії, що суттєво знелюдніло містечко і околиці. 1918 р. Грубешів формально увійшов до Української Народної Республіки, але влада УНР його фактично не контролювала. У серпні 1920 р. тут точилися бої проти радянських загарбників. У жовтні 1920 р. до гарнізону в Грубешові був приписаний 2-й полк кінних стрільців, в якому служило багато українців. 1 вересня 1939 р. вони воювали у складі Волинської бригади кавалерії під Мокрою.
Воєнні дії Другої світової війн розпочались у Грубешові 14 вересня 1939 р., коли німці атакували місто з двох боків. 23 вересня німців витіснили радянські частини. Втім, на початку жовтня німці повернулися. Розпочалася тривала гітлерівська окупація, під час якої українсько-польські відносини різко загострилися. Зауважимо, що після атаки на СРСР на терені міста також було влаштовано табір для радянських військовополонених.
Братовбивча боротьба
Не секрет, що політика «Санаційної» Польщі не надто сприяла розвиткові української освіти та культури, хоча, звичайно, у порівнянні з радянськими реаліями, тут українцям вдалося вибороти набагато більше. Значна частина українців весь час міжвоєнної Польщі не вважала цю державу своєю, при цьому ступінь цього неприйняття варіював від байдужості до відвертої ненависті. Тож, розвиток української культури та освіти під час німецької окупації не становить якогось спеціального феномену (абсолютно те саме спостерігалося, скажімо, у білорусів) і був тим позитивом, який українське населення відчуло під час кривавого німецького панування.
Одним з центрів українського відродження на Закерзонні став Холм. Старався не відставати від нього і менший Грубешів. Центром організації українського життя у Грубешові був Український допомоговий комітет, головою якого був Микола Струтинський. Наразі нам відомі лише кілька українських адрес тогочасного Грубешова. Це, зокрема, Plac Wolnosci 7. Достеменно відомо, що тут знаходився склад «Українська книгарня» де можна було придбати багато українських книжок, шкільних підручників, крайових та закордонних часописів, видання «Червоної Калини», карти, картини, шкільне та канцелярське приладдя. Фото прощання з вбитими діячами УДК, яке зберіглося свідчить, що саме тут розміщувався грубешівський Український допомоговий комітет (УДК).
Склад українських книжок та Український допомоговий комітет в Грубешові розміщувалися за адресою Plac Wolności 7
Дані Люблінського відділу Управління безпеки від 30.07.1953 р. (люб’язно надані П. Подобєдом, БФ «Героїка») дозволяють ствердити проживання в Грубешові під час німецької окупації старшини УНР – полковника Павла Конопленка (народ. 07.12. чи 07.02.1890 р.) по вул. Кilinskigo 22 (будинок не зберігся, на його місці нова забудова). Настоятелями Успенської церкви у Грубешові були сотник Армії УНР, о. Василь Ляшенко у 1944-47 рр. та капелан Армії УНР о. Микола Костишин. У хаті за адресою вулиця Podzamcze 21 в 1928 р. знаходилася редакція української газети «Голос села». А в залі кінотеатру “Оаза” 14 січня 1928 р. відбувся з’їзд делегатів українського безпартійного селянства для вибору кандидатів на депутатів та сенаторів польського парламенту від українців. В будівлях колишнього домініканського кляштору за адресою вулиця 3-go Maja 5 в часи Другої світової війни діяли Українська торгівельна школа в Грубешові та Українська вчительська семінарія . Як свідчать старі світлини, у містечку вирувало активне українське життя.
Сусіди українців – поляки, забувши, як самі співпрацювали з фашистами 1939 р., приєднуючи Тешин чи допомагаючи угорцям загарбати Карпатську Україну та частину Словаччини, радикально не сприймали дій позбавлених своєї державності українців. Для них все то було виключно зрадою. Німецькі акції виселення поляків на Замойщині та заселення туди німців, а у так званому охоронному пасі – українців, а також залучення українських допоміжних частин для акцій депортації, викликало польський терор у відповідь. При цьому до німців було дістатися значно важче, ніж до «зрадників»-українців. З українського ж боку на Грубешівщині постала «Самооборона», яка співпрацювала з УПА.
Мундир старшини Холмського легіону самооборони (реконструкція із Львівського музею національно-визвольної боротьби)
Запанувала взаємна ворожість. Жертвою «відплатних акцій» польського підпілля 1943 р. впав і вже згадуваний голова Грубешівського комітету Микола Струтинський. Разом з ним загинули його помічники у допомоговому комітеті Михайло Новосад і Тимофій Стахурський. Невдовзі в селі Пересоловичі був вбитий герой перших визвольних змагань полковник Яків Войнаровський. У відповідь на ці події, за даними українських істориків, чи незалежно від цих подій, за даними польських істориків, українські підпільники все частіше проводять антипольські акції, які досягають своєї кульмінації у липні 1943 р.
Прощання з головою Українського допомогового комітету у Грубешові М. Струтинським та полковником армії УНР Я. Войнаровським перед будинком УДК у Грубешові, березень 1943 р.
Вогонь волинського братовбивства своєю чергою повертається разом з польськими втікачами з Волині на Закерзоння. Реагуючи на наказ головного коменданта АК від 4 серпня 1943 р. генерала Т. Бура-Комаровського про початок загальної відплатної акції українцям за участь у німецьких пацифікаціях, навесні 1944 р. територію Холмщини охопила так звана «Грубешівська революція». Головну роль у проведенні антиукраїнських акцій зіграв І батальйон БХ (Батальйонів хлопських) Станіслава Басая «Рися» (це його смерть, найімовірніше, з рук органів НКВС, вже після укладення перемир’я між підпільними структурами обох народів припишуть УПА). У Томашівському повіті провідну роль у тих акціях відіграла АК. Акція супроводжувалася терором, який підсилювали емоції втікачів від антипольського терору УПА на Волині. У результаті кількість вбитих українців від осені 1943 р. до кінця року, за підрахунками Люблінського представництва УЦК (Українського центрального комітету – організації, яка займалася проблемами українців в Генеральному губернаторстві), сягнула 500 осіб. Обидва крила ОУН реагують на це посиленням акцій проти поляків. На Закерзоння переходять відділи УПА, а також мельниківський легіон самооборони, створюються місцеві самооборони.
Український легіон самооборони, Грубешів, 1944 р.
В антипольських акціях бере участь і розташована в прифронтовій зоні українська дивізія. У листопаді 1943 р.-червні 1944 р. ареною братовбивчого протистояння стала південна частина Грубешівського та прилегла Томашівського повіту. Головним ініціатором відплатних акцій проти українців у рамах «Грубешівської революції» був комендант Грубешівського району АК Мар’ян Голембйовський («Ірка») – запам’ятаймо це прізвище. Адже саме ця, настільки заангажована у боротьбі з українцями, людина зможе з ними… домовитися.
Комендант Грубешівського району АК Мар’ян Голембйовський («Ірка») – польський парашутист підготований до партизанської діяльності у Англії
Ударною силою були батальйони І – «Рися» та батальйон АК З. Химки («Віктора»). Польські об’єднані сили під час кількох акцій знищили українські села Пригоріле, Метке, Сагринь, Шиховичі, Теребін, Стриженець, Турковичі та ін., в яких розстріляли чи замордували майже півтори тисячі українців (організатор «Ірка»). Загалом до червня 1944 р. було спалено близько 150 українських сіл, в яких мешкало 15 тис. осіб.
Пам’ятник українським жертвам Сагрині
Не менш кривавою була відплата українців. Вони змусили свого запеклого ворога «Рися» залишити Грубешівщіну. Після відступу «Рися» панівною силою тут стала УПА. Тож, польська тактика, що коштувала стількох життів, закінчилася цілковитим провалом. Українці подолали річку Солокія (притока Бугу, що протікає через містечко Угнів та створили тактичний відрізок, щоб протидіяти полякам у можливій відсічі Львова. В околицях містечка Лащів і впадає до Бугу біля Сокаля) повністю спалили с. Острів та створили тактичний відрізок, щоб протидіяти полякам у можливій відсічі Львова. В околицях містечка Лащів у бій з УПА вступили загони АК та БХ з Томашівського угруповання, утворився регулярний фронт. Втрати кожної зі сторін налічували 3-4 тисячі жертв, головним чином, з числа мирного населення.
Протистояння набрало нової сили, коли у січні 1945 р. рушив новий наступ радянської армії, внаслідок чого радянські війська і НКВС залишили територію Закрезоння, чим створили умови для нового «героїчного» братовбивства. Як пише Г. Мотика, польські підпільники почали наслідувати УП-івців з Волині. Тож, запалали українські села, а загибель цивільних людей була масовою. Символом тогочасного гасла: «Українці на Україну!» було с. Павлокома. Українське підпілля було заслабке, щоб не допустити таких дій, проте, мало достатньо сил, щоб нанести криваві контракції. У результаті на радість окупанту кров’ю спливало як польське, так і українське населення… Хтось мав покласти всьому тому край!
Продовження:
Грубешівська операція 1946 р. – від протистояння до співпраці
Грубешівська операція 1946 р. – атака на Грубешів
Завідувач відділу біології і екології Національного антарктичного наукового центру МОН України, науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н. Іван Парнікоза, Київ
Координатор екологічної організації «Майстерня на користь усіх істот» Кшиштоф Войцеховський, Люблін
Читайте також:
Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші
Українські акценти гори Святого Хреста
Віслиця – місто давньої величі
Українські сліди у Кракові: 1945-1949 рр. – “Вісла” та Явожно
Українські сліди у Кракові. Українські скарби у сховищах Кракова
